Отже, охарактеризувавши загальні теоретичні аспекти поняття «інформаційних війн», їх особливостей та засобів здійснення, дослідивши «інформаційні операції» та їх види як особливого засобу проведення інформаційних війн, проаналізувавши світову практику ведення інформаційних війн та участь України в міжнародній інформаційній політиці, провівши контент-аналіз висвітлення українсько-російської газової проблеми у вітчизняних, зарубіжних та російських ЗМІ та оглянувши новини та джерела, що висвітлювали українсько-російський газовий конфлікт, та помилки і промахи, допущені зі сторони українських ЗМІ та їх вплив на подальшу інформаційну політику та відносини між Україною та Росією, автор пропонує ефективне вирішення інформаційного конфлікту та шляхи усунення помилок, що були допущенні українськими урядовцями та ЗМІ під час ведення «газової війни».

У процесі аналізу, автор дипломного дослідження прийшов до наступних висновків:

1. Існує багато концептуальних підходів по визначення поняття «інформаційна війна».

Мета інформаційної війни - послабити моральні і матеріальні сили супротивника або конкурента та посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях. Очевидно, що інформаційна війна - складова частина ідеологічної боротьби. Такі війни не призводять безпосередньо до кровопролиття, руйнувань, при їх веденні немає жертв, ніхто не позбавляється їжі, даху над головою. І це породжує небезпечну безпечність у ставленні до них. Тим часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком домірні, а часом і перевищують наслідки збройних війн.

На сьогоднішній день загальновизнаним підходом до визначення інформаційних війн є такий: це такі інформаційні технології, що впливають на інформаційні системи, маючи на меті введення в оману масової чи індивідуальної свідомості, виведення з ладу процесів управління суспільством, передовсім військовими.

Інформаційна війна розглядає інформацію як окремий об'єкт або як потенційну зброю та вигідну ціль. Інформаційну війну можна розглядати як якісно новий вид бойових дій, активну протидію у інформаційному просторі. Іншими словами, інформаційна війна – це атака інформаційної функції, незалежно від засобів, які застосовуються.

Термін "інформаційна війна" зобов'язаний своїм походженням військовим і позначає жорстоку і небезпечну діяльність, пов'язану з реальними, кровопролитними і руйнівними сутичками в інформаційному просторі.

Інформаційна війна націлена на всі можливості і фактори уразливості, що неминуче виникають при зростаючій залежності від інформації, а також на використання інформації у всіляких конфліктах. Об'єктом уваги стають інформаційні системи (включаючи відповідні лінії передач, що обробляють дані, центри і людські фактори цих систем), а також інформаційні технології, використовувані в системах озброєнь.

Щодо вітчизняних підходів до визначення «інформаційних війн», то український дослідник масової комунікації Г. Почепцов визначає інформаційну війну як комунікативну технологію для впливу на масову свідомість з короткочасними та довготривалими цілями. Ціллю впливу є внесення змін у когнітивну структуру, щоб отримати відповідні зміни в поведінковій структурі

В результаті теоретичних дискусій та розгляду прикладних аспектів міжнародної інформаційної безпеки під час 53-ї сесії ГА ООН було узгоджено термінологію та зміст основних понять у сфері міжнародного співробітництва. Так, «інформаційна війна» розглядається як інформаційне протиборство з метою впливу на критично важливі структури противника, зруйнування політичної та соціальної системи, а також дестабілізації суспільства і державності протилежної сторони.

2. "Інформаційні операції - це наперед сплановані психологічні дії у мирний і воєнний час на ворожу, дружню або нейтральну аудиторію шляхом впливу на настанови та поведінку з метою досягнення політичних або воєнних переваг. Вони вміщують у себе психологічні дії зі стратегічними цілями, психологічні консолідуючі дії та психологічні дії з безпосередньої підтримки бойових дій". У вузькому розумінні спеціальні інформаційні операції застосовуються збройними силами для деморалізації та дезорієнтації противника.

Психологічна, інформаційна операція - це насамперед комунікація, тому нас цікавлять типи комунікативних процесів, що найбільш ефективно слугують її цілям.

У межах психологічних операцій існують два варіанти інформаційних дій: введення характеристик; заміна характеристик.

Введення характеристик полегшується тоді, коли йдеться про "нішу", яка ще не заповнена масовою свідомістю. Заміна характеристик - значно складніший процес, оскільки це вже варіант конкурентної комунікації, коли одна інтерпретація ситуації повинна витиснути іншу.

Увага при плануванні психологічних операцій приділяється вибору комунікативного каналу, через який може передаватись будь-яке повідомлення. При цьому навіть натовп в американському польовому статуті розглядається як варіант каналу, який одночасно є й одержувачем цього повідомлення.

Сфера застосування психологічних операцій у сучасному світі не звужується, а, навпаки, розширюється.

Сьогодні існують наступні шляхи поширення інформації: соціальні мережі, комунікативні мережі та мережі достовірності.

Крім того, виділяють стратегічні і тактичні психологічні операції. У деяких випадках різниця між ними досить умовна, в інших, навпаки - суттєва.

Також варто відзначити, що підґрунтям виникнення інформаційних війн є різке збільшення ваги політики. Як відомо, політика - це багато в чому мистецтво створення і маніпуляцій міфами.

Форматом інформаційних війн є вкидання в інформаційний простір компрометуючої інформації (підтверджених фактів злодіянь чи протиправної або аморальної поведінки), неперевіреної або недостовірної інформації; використання маніпулятивних технологій (експертна оцінка, соціологічні чи статистичні дані, навіювання і тенденційність в оцінках).

3. Вплив на широкі маси населення не є єдиним завданням учасників інформаційної війни. В ході інформаційних операцій плануються і здійснюються операції проти окремих осіб і груп населення.

Інформаційні війни беруть свій початок ще з давніх давен, але для сучасного геополітичного простору важлива практика та досвід у веденні інформаційних війн такої провідної країни світу, як США, або Російської Федерації, що є принципово важливим аспектом для вивчення українськими медівниками.

Відомий український фахівець з питань інформаційної війни проф. Почепцов давно зробив висновок про потребу створення в Україні спеціальних структур у цій галузі. "Інформаційний вплив в інтенсивному режимі сьогодні є суттєвою частиною професійної роботи низки відомств, серед яких МНС, МЗС, МВС, СБУ, Мінінформ. Але ніхто не займається методологією опрацювання інформаційної роботи, в результаті чого Україна програє, наприклад, свої «інформаційні війни» з Росією".

4. У газовій війні варто виділити три фронти. Це «західний» фронт — де як Росія так і Україна змагалися за вплив на громадську думку на Заході. Напевне, саме цей фронт мав на увазі Володимир Литвин, коли казав, що Україна програла війну. Другий – «внутрішньо російський» фронт — російські керівники хотіли утвердити в свідомості своїх громадян переконання, що українське керівництво – бездарне, що Україна краде газ. І третій, це – «український» фронт. Коли Володимир Путін каже про те, що «керівництво України краде газ, воно – недієздатне», то це ретранслюється і в Україні та розраховано в тому числі й на українську аудиторію. Зважаючи на популярність пана Путіна – особливо на сході України, значний процент українського населення вірить його словам.

Що стосується результатів, яких було досягнуто на «західному» фронті, то головна думка більшості провідних друкованих ЗМІ – програли обидві країни. На «українському» фронті теж не можна говорити про перемогу росіян: українські громадяни здебільшого негативно сприйняли те, що закордонний політик, хай навіть і популярний, дозволяє собі нешанобливі висловлювання на адресу керівництва нашої країни. І лише на «внутрішньо російському» фронті Росія перемогла – опитування демонструють, що переважна більшість росіян переконана: в газовому конфлікті винна лише Україна.

Можна зробити висновок, що єдність інтерпретацій, що відзначала російські телеканали у висвітленні газового конфлікту мала би справити враження лише на російську аудиторію та була ефективною лише для російського телеглядача. Натомість порівняна різноманітність позицій та оцінок, представлених на українських телеканалах, могла справити враження відсутності консолідованої позиції у протистоянні із зовнішнім інформаційним впливом. Тим не менше, якщо оцінювати ефективність впливу на свідомість українських глядачів, то можна сказати, що проукраїнська позиція переважала.

5. У ЗМІ розкручувались декілька тем, які чи російські політики, чи українські, «Газпром» чи «Нафтогаз» поширюють в інформаційному просторі у цьому, так би мовити, протистоянні. Отже, перша тема, умовно її можна назвати «Україна — крадій газу». Розкручувалася російською стороною для дискредитації українських політиків та Української держави у цілому. Протягом першого — сімнадцятого січня на російському Першому каналі, який має мовлення в Україні, вийшло щонайменше десять сюжетів, плюс іще п’ять сюжетів на телеканалі НТВ, який має широке поширення в кабельних мережах. Україну в цих сюжетах прямим текстом звинувачували в крадіжці російського газу.

Друге. Тема інтерпретації дій українських керівників в ході газового конфлікту розвивалася російськими телеканалами у кількох напрямках.

Третє. Тема ізоляції України в Європі внаслідок газового конфлікту була спрямована на ослаблення переговорних позицій України. На українських телеканалах ця тема підтримувалася переважно на «Інтері».

Тема економічної кризи в Україні та газового конфлікту як її прояву була насамперед розрахована на російського споживача інформації, в якого мало складатися враження про Україну як про економічно остаточно зруйновану державу, для якої єдиним порятунком є крадіжка російського газу.

6. Що необхідно було Україні зробити, щоб підготуватися до інформаційної війни з Росією на газовому фронті?

По-перше, необхідне створення широкого кола європейських журналістів та ЗМІ, дружніх до України. Цей процес може займати пів року, а інколи й рік. Для цього необхідно проводити масштабну цілеспрямовану роботу з європейськими ЗМІ, яка аж ніяк не обмежується зусиллями прес-служб українських дипломатичних місій з їх мізерним фінансуванням.

Необхідно виявляти журналістів, спрямованих на східноєвропейську або енергетичну тематику, зацікавлювати їх Україною, постійно підживлювати новими темами та інформацією, робити прес-тури в Україну тощо. Європейська Асоціація Українців в 2007 році намагалася започаткувати таку діяльність за власною ініціативою, однак не знайшла достатньої зацікавленості та фінансування з української сторони. В результаті, замість підготовки до газово-інформаційної війни, Україна в 2008 році намагалася привернути увагу європейських ЗМІ до трагедії Голодомору 1932-1933 рр.

По-друге, необхідне створення в Брюсселі та кожній столиці ЄС проукраїнської групи європейських політиків, які будуть підтримувати українські позиції. В Європейському Парламенті є майже три десятки депутатів, які добре ставляться до України та постійно її відвідують. Це дуже поважні й авторитетні люди. Саме вони могли б бути основою для міжфракційної групи «Друзі України» в Європарламенті з метою захисту українських інтересів в ЄС. Аналогічні парламентські групи можна створити в усіх національних парламентах членів ЄС.

По-третє, Україна має працювати над створенням агентів впливу (не треба боятися цих слів) у європейському суспільстві – це мають бути не лише євродепутати, але й інші лідери громадської думки – співаки, письменники, науковці, експерти. Виявлення таких лідерів впливу та зацікавлення їх Україною – це тривалий і складний процес, на який сьогодні не звертають належної уваги, однак він може дати визначні дивіденди міжнародному іміджу України. Очевидно, європейські ЗМІ швидше повірять хвалебним промовам на адресу України з вуст європейського промисловця або експерта, аніж з вуст українського дипломата чи політика.

По-четверте, Україна з 2005 року мала готувати інструменти впливу на європейську спільноту через велику кількість українських організацій діаспори в Європі. Українські спільноти за кордоном на сьогодні майже ніяк не задіяні в реалізації зовнішньої політики України (не враховуючи міжнародної кампанії по Голодомору). Вони мають великий потенціал – видають газети і проводять масові акції. Але ж закордонні українці можуть ефективно виконувати функції громадської дипломатії, адже європейські політики краще дослухаються до голосу громадськості, аніж до офіційних державних заяв.

По-п’яте, Україна мала проводити більше енергетичних і політичних заходів в ЄС. Натомість, великі зусилля і неадекватно шалені кошти витрачалися на проведення «гламурних» самітів в Києві, які не мали й десятої частини того ефекту, ніж аналогічні в Брюсселі. Натомість, необхідно було проводити більше публічних слухань в Європейському Парламенті, енергетичних круглих столів в Брюсселі та Страсбурзі, більше конференцій в столицях країн ЄС.

На сьогодні по кожному з вищезазначених пунктів можна констатувати лише недоопрацювання. Не тому, що українські дипломати, МЗС або політики працювали погано, а тому, що ніхто в Україні після газової війни 2005 року не ставив подібних завдань. Тому російська позиція в ЄС з газового питання на сьогодні лунає голосніше і впевненіше.