У висновку варто зазначити, що інтеграційні процеси є багатомірним і складним явищем, яке наче ухиляється від аналізу і не піддається єдиній та остаточній типологізації. Тому та чи інша модель регіональної (субрегіональної) інтеграції, по-перше, не може бути механічно перенесена на (ні у теоретичному, ні тим більше у практичному плані) на інший, навіть дуже схожий регіон, але із іншими соціокультурними й економічними особливостями та традиціями. По-друге, виникнувши стихійно у будь-якій сфері взаємодії міжнародних акторів, інтеграція може і не мати наслідків у інших сферах, більше того, вона може обернутись назад і навіть змінитись на протилежний процес, якщо не буде підкріплена відповідними політичними заходами, що створюють сприятливі передумови її реалізацій та формують інституційні основи її подальшого просування. Нарешті, по-третє, навряд чи коректно розглядати інтеграційні тенденції як процеси, які визначають сутність міжнародних відносин, а тим більше намагатися судити про майбутнє цих відносин. Причина полягає в тому, що сутність міжнародних відносин визначається не тільки співробітництвом, але й конфліктами, в тому числі такими, що призводять до дезінтеграції раніше єдиних політичних одиниць. Термін "культура миру" за останній час став одним з найважливіших пріоритетів для ЮНЕСКО, як в теоретичному плані, що показали Барселонські конференції 1993 та 1994 років "Внесок світових релігій в культуру миру", так і практично, про що свідчить реалізація спеціалізованих проектів ЮНЕСКО.